Маючи намір стати професором Львівського університету, І. Франко у 1892 році захистив докторську дисертацію у Віденському університеті (він збирався захищатися у Львові, проте тему дослідження про політичну лірику Т. Шевченка було відхилено). В австро-угорській столиці письменник вивчає стародруки, цікавиться пам'ятками східної літератури, що підготувало ґрунт для нового етапу його творчості: у 90-х роках XIX ст. з'являються збірка інтимної лірики «Зів'яле листя» і збірка морально-повчальної лірики «Мій Ізмарагд».

          Після здобуття ступеня доктора філософії Франкові, одначе, не вдалося влаштуватися на вільне місце професора у Львівському університеті (тут він прочитав лише інавгураційну (вступну, пробну) лекцію «Наймичка» Т. Шевченка, яка вразила всіх присутніх науковою глибиною). З політичних міркувань його не затвердило на цій посаді міністерство (намісник Галичини граф К. Бадені відхилив кандидатуру Франка, незважаючи на його «надзвичайні здібності та красномовство»), У безвиході письменник ціле десятиліття (1887-1897) мусив працювати журналістом та ще й у чужомовних польських і австрійських виданнях (як сам пізніше з гіркотою писав, «...в наймах у сусідів»).
           У 1895 р. Франко погодився балотуватися до парламенту. Однак австрійські власті й польські шовіністи щоразу (у 1895, 1897, 1898 рр.) удавалися до провокацій і насильства, щоб перешкодити обранню «неблагонадійного хлопського» кандидата.

 Особливо драматичним виявився для нисьменника 1897 р., коли він опинився «між двох сил». Сталося це після появи його гострокритичної статті «Поет зради» (про А. Міцкевича) і такої ж критичної щодо українського середовища передмови до збірки «Галицькі образки» (про цю передмову докладніше йтиметься далі). На митця посипались удари як зі сторінок польської преси, яка кинулася «захищати» Міцкевича, так із середовища недалекоглядних, консервативно налаштованих галицьких патріотів. У цей час унаслідок постійних цькувань, жахливої перевтоми, матеріальної скрути Франко тяжко захворів і майже втратив зір.
  Іван Франко (з передмови до збірки «Мій ізмарагд», 1898 р.): «Значна частина поміщених тут віршів — то діти страждання. Я писав їх у темній кімнаті, із зажмуреними, болючими очима».
       Одначе того разу письменникові таки вдалося перемогти обставини й повернутися до активного життя. Протягом 1898-1908 рр. він очолював філологічу секцію при Науковому товаристві імені Шевченка. Це вже була близька йому за духом праця.

           Як уже мовилося, з молодих літ Франко захоплювався соціалістичними ідеями. Він був співзасновником лівої Русько-української радикальної партії. Однак поступово переконався, що ліві ідеологи й політики недооцінюють, а то й заперечують національні цінності. Більше того, Франко одним із перших європейських мислителів ще наприкінці XIX ст. усвідомив згубність ліворадикальних доктрин, страхітливу небезпеку тоталітаризму, яку несе комуністична модель держави.    

    1888 року Франко деякий час працював у часописі «Правда». Зв'язки з наддніпрянцями спричинили третій арешт (1889) письменника. 1890 року за підтримки Михайла ДрагомановаФранко став співзасновником Русько-Української Радикальної Партії (РУРП, її перший голова до 1898), підготував для неї програму, разом з Михайлом Павликом видавав півмісячник «Народ» (1890—1895). У 1895-му, 1897-му і 1898-му роках Радикальна Партія висувала Франка на посла віденського парламенту й Галицького сейму (від Тернопільщини), але — через виборчі маніпуляції адміністрації, провокації ідеологічних та політичних супротивників — без успіху.

  На громадсько-політичному відтинку Франко довгі роки співпрацював з Михайлом Драгомановим, цінуючи в ньому «європейського політика», зокрема саме за його порадами й під його впливом була створена РУРП. Але після смерті останнього Франко змінив погляди й розійшовся з ним у поглядах на соціалізм та питанні національної самостійності, закидаючи йому пов'язання долі України з Росією («Суспільно-політичні погляди Михайла Драгоманова», 1906).

1899 року Франко разом із частиною радикалів та більшістю народовців взяв участь у заснуванні Національно-демократичної партії, з якою співпрацював до 1904 року, після чого полишив активну участь у політичному житті.

Іванові Франку належить ініціатива ширшого вживання в Галичині назви «українці» замість «русини» — так традиційно називали себе корінні галичани. В «Одвертому листі до галицької української молодежі» (1905) Франко писав: «Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими, а українцями без соціальних кордонів…»

   Етапним явищем у вітчизняній літературі став міський роман «Перехресні стежки» (1900), у якому Франко художньо втілив свій гіркий досвід громадської роботи, зокрема участі у виборах. На межі XIX й XX ст. письменник перебував у центрі літературного життя не лише Галичини, а й усієї України (згадайте його літературно-критичні відгуки на твори Панаса Мирного, І. Нечуя-Левицького, І. Карпенка-Карого, М. Старицького). Сприяв об'єднанню мистецьких сил обох частин України журнал "Літератпурно-науковий вісник", першим редактором якого самовіддано працював І. Франко (1898—1906). Його статті, надруковані в цьому часописі, охоплювали найпомітніші явища тогочасної української та зарубіжної літератур.
  На початку XX ст. ім'я Франка набуває широкої популярності. «Академією в одній особі» називали його сучасники, відзначаючи до того ж володіння чотирнадцятьма мовами. У 1905 р. письменника обирають членом Чеського наукового товариства, у 1906 р. Харківський університет приймає рішення «о возведении галицийского учёного исследователя Іівана Франко в степень доктора русской словесности», а в 1916 р. Російська академія наук присуджує йому премію
за працю «Студії над українською народною піснею».

​