"Тричі мені являлася любов..."

 

"Тричі мені являлася любов...": "Зів'яле листя" у серці і пам'яті поета (за творчістю І.Франка)

  Основою «ліричної драми» стали власні переживання поета, саме тому душевні порухи героя передані так зворушливо й переконливо. «Тричі мені являлася любов, — зізнається Франко, — тричі в руці від раю ключ держала», і тричі поет утрачав надію на щастя. Нерозділені почуття залишали по собі «невтишиму тоску», засипали зів'ялим листям сподівань.
   Певно, найбільшою і єдиною взаємною любов'ю в Івановому житті залишилась уже згадувана Ольга Рошкевич. Вона була освіченою, талановитою людиною, перекладала Золя й братів Гонкур, збирала народні пісні, виступала з публікаціями в часописах, брала участь у жіночому русі, була причетна до відкриття жіночої гімназії в Станіславі (тепер —Івано-Франківськ). Іван ділиться з нею кожною новиною, кожним своїм  успіхом і розчаруванням, кожним літературним задумом.
    Закохані мріяли одружитися, для себе готували подарунок: збірку весільних пісень, які збирала Ольга в рідному селі Лолині. Збірка таки вийшла друком, але тоді, коли Іван і Ольга вже були не разом.
   Перешкодою до щастя став арешт Франка. Священик Рошкевич, батько нареченої, не міг пробачити Іванові захоплення безбожним соціалізмом, хоча дуже поважав хлопця, пророчив йому велике майбутнє. Якийсь час ще жевріли надії на чудо, адже молоді люди щиро кохали  одне одного.

   Проте несподівана звістка про вимушениіі шлюб Ольги обірвала всі надії. Безмежний відчай мало не вбив поета: у нього стався крововилив у мозок.
  Ольга все життя як найбільшу святиню зберігала Іванові листи, а перед смертю заповіла сестрі покласти їх у домовину, шоб не розлучатися з ними й на тому світі. Так і залишилися вони таємницею для читачів. Певно, так і треба: кожна людина має право на особисте й сокровенне...
   Для Франка ж ім'я Ольги назавжди залишилося священним. Світлий, ніжний і беззахисний образ коханої він напрочуд точно передав біблійним символом білої лілії. Коли почуття в ньому переважали над холодними роздумами, усі його жіночі образи ставали схожими чимось на Ольгу. Франко буде писати про жіночу недолю в галицьких народних піснях, а єством відчуватиліе присутність Ольги —то дівчиною, то заміжньою, такою, яка запропастила свою долю. Для нього вона буде Анною в п'єсі «Украдене щастя», еталоном, до якого рівнятиме всіх жінок.
 

 

        Через декілька літ доля звела Франка з надзвичайно вродливою й розумною
дівчиною Юзефою Дзвонковською. У неї були закохані всі Іванові друзі, але дівчина нікому не відповідала взаємністю, припускати, що через польський гонор, високе походження.

Друг франка Фелікс Дашииський (в одному з листів до нього): «Перед цією красою потрібно впасти на коліна і молитись, молитись. Гляньте, вона ж Дантова Беатріче! О, як би хотілось вічно гладити її шовкове волосся, щоки... обняти тільки раз — і вмерти. Подивіться на її стан, на її голубі очі. О, тут, крім усього, можна стати мрійником. Такій королеві можна віддатись душею і тілом, піти за нею край світу, кинутись в огонь або в воду... Іде якийсь диявол, а не жінка!
А чи знаєте, чим притягує? Величезним тактом -- тримає людей на поводку — нічим не
ділиться і нічого не говорить, і тим доводить людину до шалу. Вона — суцільне мовчання. Вона, як та стіна, на котрій люди малюють ідеали, — найрізноманітніші взори дівочих чеснот, оскільки зовнішній вигляд не дозволяє закрадатися жодному сумніву, жодній критиці. Прекрасна мовчанка. Ангел доброти, розсудку, невинності».
      І ось ця загадкова красуня зачарувала й Франка. Наприкінці 1883 р. він запропонував їй руку й серце, але дівчина відмовила. Одначе відкрила — йому єдиному —справжню причшіу своєї холодності й непоступливості:кохання не для неї, Юзефа хворіла на сухоти — тоді сірапіну, невиліковну хворобу, яка раніше чи пізніше мала звести її в могилу.
Франко дуже дорожив картиною художника М. Рейзнера «Портрет незнайомки», яку випадково побачив у крамниці й зразу ж купив. Цю скромну роботу письменник розмістив у своєму кабінеті над робочим столом.
    Дослідники вважають, що це портрет саме Юзі, єдине зображення дівчини, яке збереглося.
   Так поступово збиралися «жмутки» майбутнього «Зів'ялого листя», зароджувався той наскрізний мотив збірки: «Не надійся нічого...» Поет присвятив Юзефі один із найтрагічніших віршів «Зів'ялого листя» — «Вона умерла!», у якому передав біль і розпач утрати.
...Її могилу віднайшли недавно на кладовищі в Івано-Франківську. Звичайнісінька плита з пісковику, потріскана й поросла мохом. На ній дати народження й смерті Юзефи Дзвонковської — 1862-1892. Усього ЗО років життя. Передчуття не обмануло дівчину. Доводиться тільки дивуватися шляхетності й витримці людини,яка пожертвувала своїм щастям, змарнувала вроду, тепло душі, аби лише не завдавати болю коханому.
   Уже листуючись із майбутньою дружиною, Франко пережив ще одне, мабуть,
найтяжче кохання — до Целіни Журовської. «Отся любов перемучила мене дальших 10 літ», — зізнається згодом поет. Целіна — полька, працювала на пошті, була надзвичайно примхливою й гордою, до Іванових почуттів поставилася легко-
важно.
  Пізніше з неприхованою пихою згадувала, що Франко буквально переслідував її. Іде з роботи, а він — слідом. Дівчина зупиниться — і він. Так тривало місяцями. Іван, як школяр, боявся промовити до неї й слово, підступити ближче,годинами вистоював перед її вікнами. Панну це смішило й злило водночас. На запитання, чому не відповіла Франкові взаємністю, Журовська відверто, не видумуючи різних причин, відказувала: він їй просто не подобався. Був рудий, а їй імпонували брюнети, особливо брюнети із синіми очима. І прізвище не подобалося, не мав солідного становища, грошей і надій на них. Ось така життєва філософія. Утім, кожен робить свій вибір і має на це повне право.
  Хоча й Франко не плекав особливих ілюзій, він бачив справжню душу цієї жінки, тому й описував її іншими барвами, аніж Ольгу чи Юзефу, — в уяві поета Целіна — «женщина чи звір», «сфінкс». Її ім'я з'явиться в повісті «Маніпулянтка». Пізніше жіночий образ у «Перехресних стежках», теж навіяний постаттю Целіни. Франко назве ім'ям Регіна (цариця). Цариця, королева сонця, мрій і дум поета...
    Пам'ятаючи цю автобіографічну підоснову, не дивуймось, чому лірична героїня «Зів'ялого листя» така невловимо різна, багатолика. Вона — і загадкова незнайомка, і легковажна красуня, і обмежена міщанка, і мила, ніби перенесена з народних пісень, дівчина, вона й умирає, і знову продовжує жити. В образі героя збірки також найчастіше пізнаємо самого Франка.

     Одначе пам'ятаймо: не варто цілком ототожнювати автора й ліричного героя. Адже вони живуть у різних світах — реальному й художньому, герой — образ збірний, узагальнений, якоюсь мірою уявний. А тому й близький, зрозумілий багатьом людям.

​