Останні роки життя були надзвичайно складними для письменника, адже світова віійна розкидала його родину: синів забрали до австрійського війська; дочка опинилася по другий бік фронту,у Києві; дружина лежала в лікарні в Харкові. Наприкінці 1915 р. І. Франка було висунуто на здобуття Нобелівської премії. З клопотанням про це перед Нобелівським комітетом виступив професор, доктор філософії з Відня Йосип Застирець,який зазначив: "Відзначення доктора Івана Франка Нобелівською премією матиме велике значення не тільки для України, а також для всієї Східної і Центральної Європи".

  Заяву професора Застирця підтримали провідні науковці світу. Проте незабаром Франка не стало, премію ж одержав інший митець.
  В останні дні письменника доглядали студенти й добрі сторонні люди. Його серце перестало битися 28 травня 1916 р. Преса понад 50 країн світу відгукнулася на трагічну звістку про смерть українського генія. Оскільки І Франко був «такий бідний, як цілий наш народ», його ховали 31 травня у Львові на Личаківському цвинтарі в чужій вишиваній сорочці й єдиному старенькому костюмі.
   Духовна влада відмовила в «парадному» поховальному обряді, «виділила» лише одного свяшеника з Волоської церкви. Грошей на окрему могилу не було, тому його поховали в «позиченій» ямі на шість домовин. Лише через десять років митця перепоховали на почесному місці при вході на цвинтар.
  У 1933 р. за пожертви галичан на його могилі було споруджено пам'ятник із символічним образом каменяра, що розбиває скелю, прокладаючи шлях у нове життя.